Духова істота нещасного письменника була в самому корені надломана й переполовинена, в самому ґрунті дізгармонична, і з цього й починається та низка дізгармоничних прикмет, що пригнічували його й не давали йому не то розгорнутися на повну широчінь, а навіть на певний шлях вибитись. Між його душами кипіла повсякчасна й безупинна боротьба, аж поки завершилася вона тим, що попадали знесилені і зломлені обидві душі й бідолашний дводушник упустив певну життьову тропу та вже так і не напитав її, поки й життя було в тілі. Не напитав ні у сучасної критики, що й сама не могла зрозуміти і Гоголеві вияснити основну рису його натури — дводушність й надполовиненість, — згадаймо, що навіть чуткий Бєлинський ставив Гоголеві в надто велику заслугу, що в „Мертвих душах“ він „совершенно отдѣлился отъ малороссійскаго елемента“; не напитав у Єрусалимі, куди з горя подався був, не напитав і у фанатичного пан-отця Матвія, що тільки підтримував у йому фатальну рису його істоти й долив до неї ще оливи мистицизму. І на цьому огні внутрішньої боротьби між двома душами своїми швидко і без останку згорів Гоголь.
Гоголь став жертвою своєї, скажу так, дводушности. Щоб урятувати себе і свій талант од загину дочасного,
