— Що ви „док“, „док“! — обурився Бублик. Ну гаразд, не були в доці рік, обросли ракушею. Гаразд, але ти дай дванадцять атмосфер, а потім уже говори хто винен. Ви ж даете 10. Чого ви себе забуваєте? — Несподівано Бублик зробив паузу і враз бахнув: — Добре! Коли не можете, вахту пересіємо. Одну комсомольсько-юнацьку зробимо. Хай вона спробує пару як слід тримати.
Так виникла думка про комсомольську вахту. Думка смілива й разом рискована.
Сивовусий Бойченко, спочиваючи після вахти, крутив цигарку і повчально, а часом із зневагою промовляв до кочегарів:
— Та я 30 років біля топок. Та ви знаєте, скільки я тонн вугілля оцими перекидав? — Бойченко простяг уперед жилаві, заскорузлі долоні. — А вони хотять мене пересилити. Ех… Науменко, бригадир — чоловік мені!
І зрозуміло, Бойченкові було образливо за свою професію, яку він справедливо вважав за почесну й відповідальну і яку останніми часами занедбано, бо до кочегарки йдуть здебільша люди випадкові й зовсім необізнані з особливостями роботи біля казанів.
В кочегарці було двоє майстрів своєї справи — Іван Карпенко (високий добродушний мужчина) та Бойченко (сивовусий літній кочегар). Це були найсерйозніші суперники комсомольської вахти. Щоб їх перемогти, треба було вчитись у них.
О восьмій годині пішла до топок молода вахта. З кубрика їх спровадили сміхом і досить в'їдливими дотепами:
— Ви ж глядіть, щоб казани не вилетіли в повітря. Ви такі!
Крім 4 годин напруженої праці, молодим кочегарами Науменкові, Армяновському, Гасію, Довгополову та Шаляхіну довелося додати сюди ще й нервове хвилювання.
Біля топок працювали мовчки. Помічники Гасій і Шаляхін так само мовчки підвозили вугілля з бункерних ям. Всі скоса стежили за манометрами. І от стрілка поволі обминала 10, 11 і, нарешті, дісталася бажаної червоної риски.
Вахтенний матрос Чижик щогодини приносив радісні
