А там вночі прийшли, забрали брата.
Ліхтар останню цятку золоту
Жбурнув на зібгані, такі знайомі плечі —
І хижо проковтнув його туман.
І довго снив я романтичні втечі,
Викохував свій героїчний план.
Ввижалося: рипнули грати — вільний!
Знайома тінь над мурами — і от
У Лев'ячий його заводжу грот
Я — невстрашенний і незламний спільник.
IX
Було ж мені солодкої роботи:
Хай лиш окраєць ночі зазорів —
Я з-під постелі жмені сухарів
Тягну в Софіївку, ховаю в гроті.
Закопую (холону й завмираю!)
І до тюрми. Уп'явсь: чи не майне?…
А вітер мне зірок пов'ялих зграї
Й зухвало так висміює мене…
То ж він зловтішно іклами скрегоче,
Згризаючи з осики мертвий лист,
І то ж його глузливий, гострий свист
Пронизує пругку напругу ночі.
Але… той свист: він пролунав тут, поруч,
Такий поривчастий… немов тривожний клич.
