Ні, то не вітер! Може, сич?
Кому б іще в таку-бо пору?
А здаля — відповідь, немовби хто на цитрі
Дав голос найтонюсінькій струні,
І звук, майнувши рискою в повітрі,
Як щось живе, — до ніг упав мені!
На скронях захололи краплі поту,
Бо то не звук — а в ногу — камінець!
…Підняти… чи тікать?..
І раптом:
— Ти чого тут?
Не руш? Мовчи: а то — тобі кінець.
Я знав: кінець. І пульс безмовно стукав,
І в серці ворушилися вужі.
Та несподіваним рятунком: — От так штука!
То ж ти, а я подумав — хто чужий.
— Василю! Милий!
— Тихше. Почекай-но:
Летить гарбуз: ловімо ж обидва. —
І знову свист і відповідь. І тайна
Мені тоді відкрилася нова.
І я не шкодував, бо недаремно
Дитячий план мій попередній зник:
Іще б таки! Василь — поштар тюремний,
А я — його ретельний помічник.
