Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/10

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


 — Добре. Ти добре зробив...

Коли продзвенів останній сигнал і всі розбрелися спати, Альоша довго лежав на своєму матраці, не міг заснути. Висока, обшарпана Матросова постать стояла перед ним, не зводячи з нього очей. Альоша перевертався на другий бік, стискав повіки, але сон не йшов. Кожний шматок тіла горів у якомусь надзвичайному збудженні, кидався тривожним живчиком.

То раптом виринав Пувичка з розбитим носом і починав загрозливо шкірити на нього зуби. Альоша навіть схопився з матраца і крикнув:

 — Чого ти?

В цю мить до нього справді наблизилась чиясь постать.

 — Це я, Альошо, — раптом почув він Матросів голос. — Це я, Матрос.

 — Матрос? Куди це ти? А Пувичка? Де він, його немає?

 — Це я, Альошо, я так. Ти не бійся, я не дам. Пашол він! Може, ти думаєш, що я розіб'ю?

 — Ні.

 — Я ніколи не розіб'ю.

Матрос замовк і ніяково стояв перед Альошиним матрацом.

 — А що в тебе за спиною? — спитав Альоша.

 — Це... той... Може, тобі шкода, то я віддам. Ти скажи по правді.

Шкода?

 — Матросе! Розбий, як не віриш.

В блідій півтемряві почувся щасливий Матросів сміх.

 — Навіщо? — сказав він. — Я вже знаю, що не шкода. — І він нечутно пішов від Альоші, стискаючи за спиною загорнутий у папір подарунок. На дверях другої кімнати він нерішуче зупинився і, повернувши голову набік, вимовив:

 — Яв тебе вигравав кашу... Тобі не шкода?

 — Ні, і остільки. Що та каша?

 — Як хочеш, то я тобі програю свою на скільки хочеш днів.

 — Не треба, Матросе. Ми підемо з тобою по глину. Хочеш?

 — Підемо! Я знаю де.

Коридором обережно пройшов завбудинку Чалий. Він оглядав усі матраци перед тим, як піти спати.

Матрос упав на своє місце і повернувся До стіни. Завбудинку навшпиньках пройшов через кімнату.

Всі спали.

II

За кілька день Альоша з Матросом, побравшись руками за шиї, вийшли з подвір'я через дірку в задньому паркані і опинилися на глухій вулиці.

 — Знаєш що, — сказав Матрос. — Підемо, знаєш куди?

 — А куди?

 — Підемо сьогодні в порт. Ти ніколи не був? Там є такі пароплави...

 — Здорові?

 — Якби ти знав... Ось ти побачиш, там чого тільки немає... Потім там кавунів, як гною. Можна буде вкрасти.

 — Не спіймають?

 — Мене? — Матрос засміявся, гордо покрутивши головою. — Молоді ще вони спіймати мене. Ходім.

Сонце надолужувало перед близьким кінцем літа. Воно розливалося по бруку гарячою плівкою, немов по великій вибоїстій сковороді. Від порту йшов солодкий густий дух кавунових шкаралуп, розтопленої смоли і свіжо!

фарби. На темних водах табуном велетенських качурів стояли непорушні окаті пароплави, купаючи свої черева в густій, як дьоготь, воді. В безкраю синь небес простягли вони стрункі щогли, а між них, немов між соснового лісу, чорніли столітніми дубами грубезні, загрозливі в своїй силі димарі. На кінцях канатів обвисло гойдався гарячий, задушливий спокій. Тільки біля дубків, що прийшли від щедрого Херсона та від рясних