Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Олешок, хрипко перегукувалися засмаглі люди, що перекидали на берег неймовірні піраміди кавунів. Міцні, як дзвін, «тумани», цнотливі «рябчики», ніжні «монастирі» і довгі білі «астрахани» тисячами летіли з дубків на руки найближчого робітника, відтам знову пругко підскакували в повітря, летіли на другі руки, аж доки не падали до своїх товаришів, що горою зростали на березі. Дуже рідко який з них, виприснувши з цієї майже механічної путі до берега, гупався об дерево гавані і, крекнувши, немов від насолоди, пускав густий червоний сік з розбитого боку.

Хлопці пройшли між привабливими пірамідами..Жодна рисочка на Матросовому обличчі не здригнулася й не виказала його бажання.

 — Не дивись на кавуни, — прошепотів Матрос, кидаючи в той бік блискавичний, трясцевий погляд. — Не дивись, Альошко, наче вони тобі без надобності...

Альоша й справді не дивився. Його зір блукав між дивовижною мережею гостроверхих щогл та чорних високих елеваторів, що стояли над гаванню грізними примарами з роззявленими пащами, збираючись проглинути цих людей, що так легковажно вовтузяться під ними. Раптом між того величного спокою заскреготів, забрязкав, закричав ланцюг. Одинока лебідка страшним залізним павуком із здобиччю на чорному гаку повисла в повітрі над палубою пароплава.

Альоша скрикнув і цупко запустив нігті в Матросо-ву руку.

 — Матросе, Матросе, дивися!

 — Цить, — відповів безгучним шепотом Матрос. — Цить, бо я котю кавуна. Не засип.

Альоша перевів на нього очі, але Матрос ішов рівно, задерши голову й ні на кого не звертаючи найменшої уваги.

Тільки плутав злегка ногами та посвистував безтурботно, навіть байдуже. Альоша бликнув йому під ноги і задрижав із сміху.

 — С-с-с-, — зробив Матрос, — тьох-тьох, не дивися під ноги, чудак.

Між драним лахміттям його широких холош слухняно котився круглий великий «туман». То одна, то друга Матросова нога підбивала його з чудовим хистом. Альоша помирав із сміху, але мусив був удавати, що він сміється так собі.

 — Смійся так, наче від хорошої погоди, коли не витримуєш, — напутив його Матрос. Та швидко вони оді-йшли від тої баржі, де Матросові сам «підкотився» під ноги кавун.

 — Тепер наш, — сказав тут Матрос, підіймаючи на руку кавуна, до якого пристала в дорозі баклажанова плівка, пісок, шматочок брудного паперу та інші дрібниці. — Зараз ми його бахнемо. Ходім аж до того човна, там спокійно.

Вони сіли під старою шаландою. Матрос урочисто замахнув кавуном і вдарив ним об своє гостре шарубке коліно. Кавун хруснув і розколовся зигзагами на дві рівні половинки.

 — Яку береш?

 — Та все одно, — сказав Альоша.

 — Бери ось цю, вона з бараном.

І вони, як у полумиски, втопили свої веселі морди в повні крихких солодких ласощів шкаралупи.

Матрос, надувши губи, стріляв блискучим кавуновим насінням, наче дробом з рушниці.

 — Ха! А ти кажеш — піймають, — говорив він.

 — Я не кажу, тільки спитав. Мене раз піп уловив на яблуні.

 — Ну? А ти тоді как?

 — Нічого. А от піп, так, мабуть, как...

 — Що ж ти зробив?

 — Трохи йому прищипнув пальця зубами, так одразу й випустив.

 — Ха-ха-ха! А прищипнув как? Сурйозно?

 — Хто й зна. Мабуть, сурйозно, бо піп аж вилаявся. А їм же не можна так лаятись.

 — Попам? Як прищипнуть добре, то можна.