Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Хлопці заіржали з насолоди.

 — Я колись зроблю цього попа.

 — З глини?

 — Атож. Ще й кізячка підмішаю, воно тоді не розсихається. Знаєш, Матросе, за що я думаю?

 — А за що?

 — За художествене.

 — Да, вещ підходяща.

 — Я думаю за це, знаєш відколи?

 — Давно?

 — Ще як там у нас був один студент. От малював! А ліпив! З гіпси, брат. Біла-біла, а засихає враз. Я й грамотний.

 — А студент сурйозний?

 — Хіба що?

 — Теж барахло буває.

 — Сурйозний. Тільки що ж, Матросе, не приймуть у цій одежі.

 — В художествене?

 — Угу.

 — Да, робу треба антілігентну, щоб ні одної дірки, де не полатається.

 — А то що ж? — Альоша розгорнув своє лахміття й потрусив ним у повітрі. — Хіба це одежа?

Вони замислились. Матрос нахмурив брови й довго мовчки колупав пальцем у виїденій шкуринці.

 — Ти щось надумав? — раптом запитав Альоша.

 — Надумав.

 — Матросе! Ні, чуєш, Матросе?

 — Та чого ти, чудак? Я надумав, як заробити грошей на робу. За два місяці ти матимеш такі шкари, бо-бочку, кліфт, кальоса й чепу, що й на Матроса плюнеш.

Альоша захвилювався і встав.

 — Смієшся? Так пішов же ти...

 — Ну, брось! Не можна пошуткувать, чи що?

 — Так кажи!

 — Продавать твої штучки. Дур'ний! Ти не знаєш, їх купують. Не менш як по п'ятдесят копійок. А якби такого продать, як ото ти зробив, то й руб можна править.

Ця думка налетіла так несподівано, що обидва хлопці позскакували з місць, замахали руками й засперечалися до крику. Альоші здавалось неймовірним добути гроші за свої «штучки». Хто їх купуватиме? Де це Матрос таке бачив?

 — Ну, так я ж тобі докажу, — затято крикнув Матрос. — Ти побачиш. У тебе є глина? Роби щось таке, хоч того попа, хоч знову чорта. Краще знову чорта, його дорожче продаси, як попа. Потім ми знову підем по глину.

Роби, чуєш, Альошко!

 — Та я робитиму. Мені ж самому прахтика. І невже куплять?

 — Побачиш!

Матрос приховав ще якусь думку. Він щось хотів зробити зараз, не гаючись, прийти і зробити, щоб «доказать». Але цього він не сказав Альоші. Він ішов і посміхався до себе; іноді він говорив сам на свою думку: «Ось побачиш, Матрос не дурить. Матрос одірве від себе, а докаже».

Вони поспішали до будинку, розпалені єдиним бажанням. Альоша міцно обхопив Матросову шию і почував, як глибока приязнь розквітла в його серці до того, кого ще так недавно він мав за свого найлютішого ворога.

Вони проходили через базар. Майдан ворушився густою, забитою крикливими спекулянтами кашею. Сорочки, штани, піджаки, ремі'нь, залізо — тисячі речей ходили з рук на руки в якомусь шаленому тумані. Ляпали долоні, гукали картузники, йшов задьористий дух від гарячих пиріжків, смаженої риби, густого борщу й розпареної пшінки; кричав, реготався грамофон, заливалась гармошка — і все те зливалося в одну рухливу стоусту