Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


пристрасть. В сірих мінливих очах тисячної юрби спалахував тривожний вогник зиску. Рундуки, обліплені настирливими жінками, ворушились і дзижчали, мов осині гнізда в загаті.

 — Ка-а-мушки для зажигалки! — задзвеніло в Альо-шині вуха. — Камушки!

 — Йод, бензин, скипидар, нафталін! Йод, бензин, ва-лер'янові краплі!.. — прокричав другий високий голос і зник у юрбі із своїм повним лотком.

 — Матросе, де ти? Цей чортів базар... — гукнув Альоша.

 — Держись, Альошко, за мене. Я щось набачив інтересне, — крикнув до нього Матрос. — Он, он — бачиш? Он там, де вакса.

Альоша подивився в той бік і затремтів з радості.

 — Дивись! Продаються! — здивувався він. — Білі! Це з гіпси. Ходім!

Ходім, я побачу.

 — Сюди, за цей рундук.

Вони побачили серед ламп, старих парасольок, люстерок та іншого мотлоху білі статуетки Венери. Альоша рвонувся туди і потяг за собою Матроса. Пробилися крізь густий натовп і стали. Альоша забув за все.

Чіткі лінії Венери заграли перед його очима.

Раптом Матрос скрикнув не своїм голосом.

 — Украли! Альошко! Он стоїть...

 — Де? Що?

 — Он стоїть мій чорт...

 — Твій чорт?

Обидва здригнулися, немов ударені громом. Серед білих статуеток і справді стояла руда горда постать чорта і простягала руку над чорним плесом. Хтось уже торгувався за неї з повного жінкою, Що стояла біля свого краму.

 — Скільки за Мефістофеля, тьотю?

 — Наш чорт, — прошепотів Альоша білими губами. — Наш... як це сталося? — На обличчі йому заворушився жах. Матрос озирався навколо й нічого не міг промовити. Раптом він заскреготів зубами і крикнув у вухо Альоші:

 — Пувичка! Он! Держи!

Вони в'юнами шугнули в юрбу. Але, виприснувши на розі, де Матрос ясно бачив зігнуту над «буржуйкою» з пиріжками Пувиччину спину, вони нікого тепер не побачили. Пувичка як у воду впав. А може, то був і не він....

 — Чого ти думаєш на Пувичку? — спитав Альоша.

Матрос нічого йому не відповів. Він заклав у кишені руки і мовчки пішов до будинку. На обличчі йому виступили синьо-червоні плями. Він тяжко дихав.

 — Ну гад. Рішу!

 — Матросе, що ти хочеш робити?

 — Не питай. Я знаю, що я зроблю з цим підлизою.

Альоша, похнюпившись, пішов за Матросом. Тяжка тривога залягла йому в серці від Матросових слів. Що він хоче зробити? Пувичка й так лютий за те, що Матрос його «оскорбив» при всіх товаришах. Це ж все через кого?

Пувичка гуляв з Матросом, а тепер Матрос гуляє вже не з ним, а з Альошею.

Хіба це Пувичка подарує? Та ще й «оскорбив», аж кров із носу пішла.

Пувичка ніколи цього не забуде, він не з таких. А тепер, як знову посваряться, тоді хоч із будинку тікай. Ось тобі й художествене!

 — Не твоє діло, Альошко! Це вже моє діло, — кинув Матрос наче крізь сон. — Поспішаймо.

 — А як же ти взнаєш, що то він украв чорта?

 — Уже взнаю. Від мене, шкондра молдованська, не заховається, іконою шльопнутий. Я його взнаю.

 — Чуєш, Матросе, — тихо сказав Альоша, — хай він згорить, самий Пувичка. Хіба я ще не зліплю?