— Не маєш права, — різко обірвав Матрос. — Що ж він, зараза, кров твою п'є! Я його знаю, сифілітика проклятого. Значить, ти роби, а він іксплотірує? В могилу піду, ну я йому дам чорта.
— Та чого ти так за тим чортом?
Матрос зупинився на хвилинку.
— Чого? Знай! Це мені на памнять — раз. А два — я б, може, сам продав і гроші тобі на художествене. Може, я так і хотів зробить. Почім ти знаєш?
Він стис кулаки і пустився бігти. Відтак вони вскочили на подвір'я будинку. Матрос влетів у кімнату й кинувся до своєї скриньки. Цю скриньку він мав ще від дядька, останнього свого родича. Відпливаючи в дальню путь, дядько подарував її Матросові з замочком, а сам від того часу не повертався до рідного порту. Власник такого майна, як дерев'яна фарбована скринька з замочком, Матрос був гордий не тільки з своєї вдачі, але й з виїмкового стану людини, що володіє чимсь замкненим, у чому немов заховано частку його самого.
Матрос схопився за замок, але він висів одімкнутий, трохи покривлений. Страшна блідість виступила на Матросовім обличчі. Він шарпнув кришку. Скринька була порожня, тільки шматки паперу валялись на дні.
Альоша затулив руками лице. Він не міг дивитись на страждання свого друга, що скривило йому губи і вступило в його очі.
— Матросе!
— Я йду шукати Пувичку, — відповів Матрос так спокійно, наче нічого не трапилось.
— Пацани, хто бачив Пувичку?
Ніхто не знав. Десь, мабуть, пішов із хлопцями. Може, хапають гребінці. Матрос обернувся до вікна.
— Іде, — вилетіло з його уст. Він хотів рвонутися до дверей. Альоша загородив його собою, немов збираючись рятувати від лиха.
— Матросе! — крикнув він. — Я тебе просю...
Той відтрутив Альошу рукою і став чекати. В цю мить цілий гурт хло'пців на чолі з Пувичкою увійшов до кімнати. Не сподіваючись, певне, зустріти Матроса, вони демонстративно плямкали губами, доїдаючи якісь ласощі, і весело при тому реготалися. На дверях вони заспівали:
Йшлі два вуркагана з адєского кічмана...
Пувичка труснув головою на кімнату, щоб підтримали. Хлопці, гекнувши, вступили в свою партію:...з адєского кічмана дамой...
Пувичка задоволене виступив наперед, набрав духу, махнув рукою.
Лиш только уступілі...
— почав він другий куплет, закидаючи назад голову, і вся кімната вже злилася в пісні..
в адєскую маліну, і тут поразіла їм гроза...
Товариш мой вєрний, болять мої рани...
Болять мої рани на груді.
Одна заживаїть, другая начинаїть...
А третя откриваїться внутрі...
Хлопці поволі зійшлись на середину кімнати і побрались за шиї. Дехто заплющив очі й вигукував слова пісні з болючим піднесенням. Всі розгойдувалися в ритмі, надимали жили, стараючись перекричати один одного. Пісня лящала в вікна:
