Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/21

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Надворі починав падати дощ; над будинком тоскно обпадало кленове листя. Хтось почав тихо, задумано:

А в больниці три сестриці, та все карноглазки...

Потому зробив довгу перерву, зітхнув, подумав і, замість проспівати, тихо проказав другу половину куплета:

Одна коле, друга ріже, третя — перев'язки.

Альоша лежав на своєму матраці й почував, як йому дрижать руки з нестерпучого вогню. Він майже непритомнів од думки, що Матроса могли впіймати. Щоб тільки побачитись з ним, він сам хотів поїхати. Та якийсь незрозумілий жах виріс йому в ту хвилину.

Так чекали всі до вечора в мовчанні й тривозі.

Невже спіймали?

Васька Глухий увійшов у кімнату мовчки, ні на кого не дивлячись.

Пройшло кілька хвилин. Потому хтось спитав вороже.

 — Впізнав?

Глухий теж відповів не зразу. Видно було, що йому тяжко сказати.

Він тихо захриплим голосом промовив:

 — Незвісно. Якийсь пацан, не можна впізнати. З-під поїзда витягли.

Знову довго мовчали. І знову хтось запитав ледве чутно:

 — Мертвий?

 — А що ж, живого тобі з-під поїзда? — похмуро сказав Глухий. — Шкуру зідрало.

Альоша дико скрикнув і забився головою об підлогу. Очі йому закотилися під лоба. Він заскреготів зубами, схопився скрюченими пальцями за груди.

 — Альошко! Дивіться, що він робить! Альошко! — злякано підскочили хлопці.

У нього почався тяжкий нервовий напад.

 — Матрос! — кричав він не своїм голосом. — Ой, Матрос... Держіть...

он він котить кавуна... Он чорт, чорт!

Довго кричав... Всі мовчки з жахом дивилися на нього. В кімнаті зовсім смеркло.

V Коли трапився той нещасливий випадок із Пувичкою, Матрос за одну мить розміркував, що тепер залишатися в будинку йому не можна ні хвилини.

Він глянув на Альошу, обвів очима кімнату, немов просив тим поглядом прощення за свій злочин, і зник за дверима. Добігши до кімнати завбудинку, він крикнув йому, що з Пувичкою не гаразд, і коли той вискочив на крик, то Матрос був уже на вулиці.

«Куди ж тепер?» — подумав він, залишивши позад себе будинок.

Зваживши далі, що зараз у будинку всі стовпилися коло Пувички і забули про нього, Матрос розміркував, що він має трохи часу подумати не кваплячись. Перспективи були не дуже ясні. Уже ранки ставали осінні, за тиждень-два мають прийти дощі, холод і сльота. Пускатися в далеку подорож було трохи небезпечно. Та й залишатися тут, у цьому місті, зовсім не краще. За той час, відколи жив у тому будинку, він зовсім розгубив колишніх приятелів і не мав до кого звернутися нині по дружню пораду.

Одначе стояти на цій вулиці довше також не має жодної рації. Він повернув у глухіший завулок і швидко пішов до порту. Тут кожний старий рундук, кожний камінь і кожна вибоїна в мурованих стінах були йому добре знайомі.

Тут він міг пересидіти до вечора.

Добігши до старого човна, під яким лише недавно вони сиділи з Альошею, Матрос не схотів шукати кращого місця. Тут він упав на хрумкий пісок і відтак оддав себе одній думці: «А як же тепер Альошка? — думав він тривожно, гарячково. — Пувичка неодмінно видужає і тоді за мене зжене