Яка трагічна доля наших поетів! Найкращих із них знала тільки купка української інтеліґенції. Іван Франко не став відомим на цілий світ, і його ім'я не вписано золотими літерами в книгу історії всесвітньої літератури, бо лихо його спіткало народитися українцем, а не французом, німцем, росіянином, італійцем чи англичанином. Пісні Беранже, анекдоти Бокаччіо, зідхання Гайне, облудну філософію Толстого, лиходійські п'єси Шекспіра і кримінально-епілептичні романи Достоєвського перекладено мовами чи не всіх культурних народів. Пісні кохання Гайнріха Гайне співала мало не вся Німеччина, щоправда — коли сам поет поневірявся на чужині, вигнаний німецьким урядом за свій непокірний талант світ за очі. Франція співала Беранже. Декамерон і досі видається найдорожчими виданнями. Толстого ширять в астрономічній кількості. А хто знає добре Франкові твори? Історик української літератури, вчитель і, можливо, сучасний український письменник. Де там цілий світ! Україна, сама Україна не знала свого поета, і тільки велика революція відкриває його нашим пролетарям та селянам. Та скільки ще пройде років, доки Івана Франка пізнають пролетарі не тільки України!.. А який нарід не був би гордий мати в своїй історії літератури імена таких творців, як Коцюбинський чи Леся Українка? І де, в якій державі залишались би ці великі майстрі слова і незрівняні психологи людського страждання такими страшно невідомими, якими залишалися вони до революції в Російській імперії?..
3
Тепер вони встають із мертвих, і лави трудящих нашого Союзу починають черпати з сторінок їхніх творів.
