Віяло холодним протягом з вибитих дверей, з пошматованих ран жалузі…
— Везіть, пане шофере, везіть як мога швидше!..
Адже колись гонець татарського хана летів тут на скаженому коні, і гонець київського князя перетинав йому шлях. Обом їм грала дика степова кров, і їхні зуби стискалися й скриготіли дужче, ніж зуби шестерні вашого елеґантного таксі.
— Везіть же, пане шофере, везіть як мога швидше!
І, хоч би ви летіли швидше од вітру, ми все одно помічаємо кожну українську вивіску, кожну літеру з неї над дверима крамнички, склепу чи спілки. Помічаємо, як жалку трісочку, закинуту в море польських вивісок, костьолів і пам'ятників. Помічаємо! ще гостріше й ще більше потрясає нас ця жалка вивіска, бо вона самітна в столиці Західньої України, з якої так уперто й так самовпевнено роблять Львув, яку так страшно полонізують!..
Не спиняйтесь біля церкви Юра, щоб дати нам можливість вивчити на ній рококо. Не показуйте на „церкев волоску“, бо її ренесанс так само нас не цікавить у цю трагічну хвилину. Мимо! мимо костьолу Бернардинового з львівським барокком. Мимо Кармелітанек з емпіром! Неоренесанс, модернізм, кам'яниці на Галицькім майдані!
Мимо…
— Везіть як мога швидше…
Не зачепіть лише отого обідраного й голодного західньо-українського „ґазду“, що з таким переляканим виглядом прищулився до муру з своїми жалкими коненятами, запряженими в драбиння. Що й казати, хлоп, не знає де стати й не вміє поводитися в столиці. Але мимо, не зачіпайте його! То, мабуть,
