Лаврин проворно совав заступом по землі, Карпо ледві володав руками, морщив лоба, міцно тулив губи и неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому менчому братові хотілось говорити, старший знехотя кидав ёму по кільки слів.
— Карпе! промовив Лаврин, а коли ти будеш оце сватати? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
— Посватаю, кого трапиться, знехотя обізвався Карпо.
— Сватай, Карпе, Палажку. Кращоі од Палажки нема на всі Семигори.
— То сватай, як тобі треба, сказав Карпо.
— Як би на мене, то я б сватав Палажку, сказав Лаврин: в Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна, як малёвана.
— Коли в Палажки очі витріщкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.
— То сватай Хіврю. Хівря доладня, як писанка.
— И вже доладня! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить то носом свистить.
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, як сопілка грає, а тиха як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива та ще й с перцем, сказав Карпо.
— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинесся, сказав Лаврин.
— Коли в Химки очі, як у сови, а своім кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…
Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати и почав прислухатись. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й базікали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослони й вибіг, з стругом у руці, з повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви що неділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись и постити; він понеділкував и постив дванайцять пятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала пятниця перед Паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не ів од самого ранку; він вірив, що хто буде постити у ту пятницю, той не буде в воді потопати.
