бок; и з усієі сили перекинувся на бік. Передня вісь хруснула, як тріска, а колесо завязло в рівчаку.
— Ой лиха моя година та нещаслива! крикнув Кайдаш. Цеж мене покарала свята неділя. И нащо було сегодня іхати по снопи!
Не встиг Кайдаш набідкатись, як задній віз нагнався на передній. Кайдаш спиняв воли, бив іх пужальком по морді; воли позадирали голови вгору, повитріщали очі. Ярмо врізалось в іх товсті шиі. Довгі волячі воля моталися коло ярма, як шматки полотна. А воли все таки гнались уперед, аж бігли. Важкий віз пхав іх з заду прямо на переднёго воза. Кайдаш обперся руками об воза и з усієі сили пхав ёго на бік, але все те нічого не помогло. Воли наскочили прямо на колесо переднёго воза, що стреміло на повітрі. Колесо покрутилось на осі, вісь хруснула, як ломачка, и задній віз поліг на перекинутий передній. Один передній віл упав у рівчак и душився в ярмі. В ёго з рота текла слина.
Тим часом на дзвіниці вдарили в усі дзвони. Загув, заревів великий дзвін и пішла луна по далеких ярах, по далекому лісі; задзвеніли дрібно маленькі дзвони, задзеленькала луна в лісових долинах, неначе хтось у лісі грав на кобзі та на цимбалах. Всі люде, що сиділи коло церкви, повставали и почали хреститись. Кайдашеві було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всіх людей коло церкви. Він зняв шапку и почав хреститись.
— Господи милостивий та милосердний! Покарала мене и свята неділя и свята пятниця. Тепер хоть сядь та й плач! говорив Кайдаш и мало не плакав.
— Вас, тату, все карає як не пятниця, так неділя, сказав Карпо насмішкувато.
— Ти вже в нас великорозумний! Коли б було копирснути хоч раз заступом того каторжного горбика. Що ж тепер будемо на світі божому робити! бідкався старий Кайдаш.
— Кидаймо снопи та ходімо до церкви, сказав Карпо.
У старого батька и справді була така думка. Ёму хотілось одмолитись за свій гріх. Карпові ще більше хотілось до церкви. Він тільки поглядав, де Мотря йшла на гору до церкви, як зоря сходила на сонне небо. Він бачив, як вона ввійшла в браму, як перейшла цвинтар під зеленими вишнями и стала коло самих дверей коло дівчат. Іі голова, як мак, цвіла проти ясного сонця, проти зелених вишень и манила до себе, и гріла ёго душу и топила ёго серце, мов ярий віск.
