ше неозначених «привілєїв», і берегла повагу і достоїньство «своєї Alma Mater» проти обявів «дичі» руської молодїжи.
Бесїдник просив опісля мінїстра розсудити ласкаво, чи під такими обставинами громадна еміґрация руських студентів не була конечностию, і чи не годить ся звинити той поступок їх, над котрим руська нация має найбільшу причину висказата свій жаль. Для бесїдника нема ще й жадного сумнїву, що колиб прийшло було до бійки між обома таборами академічної молодїжи, то і прийшла-б конечність вмішаня оружньої сили, та що в такому случаю Русини були-б не тілько побіджені переважною силою, але напятновано би їх ще як «гайдамаків». На такі проби кулаків шкода руської молодїжи, тому то вони й еміґрували.
На те відповів мінїстер: Він признає, що знамениті руські вчені працюють на ріжних унїверзитетах, але се ще питанє, чи ті вчені були-б готові пійти на руський унїверзитет, якби їх туди покликано. Що-до заявленя академічного сенату, то воно було простоване не до польської, але до всьої молодїжи. (Коли до всьої, то проти кого?)
Щож до питаня язикового, то мінїстерство візвало академічний сенат і ц. к. намісництво у Львові, щоб висказали свою думку, а рада мінїстрів старатиметь ся, як найскорше полагодити сю справу.
Після того сказав проф. Пулюй, попросивши ще раз слова, що хочби системізовано на утраквістичному унїверзитетї у Львові всї паралєльні руські катедри, то й тодї, здаєть ся, не буде мир запевнений, бо після досьві-
