вить «ворогів», мов Алкид гадюк. Та були ще й такі Русини-удалцї, що мовляли: Нїна-що не здалась ваша національність; перевернемо перше цїлий сьвіт до гори ногами, тодї вже и руському народови стане краще жити на сьвітї.
Оттак торгували Русини в XIX ст. народною честию, віддаючи її за гонори, та забувши, що нема більшого гонору для інтелїґентного чоловіка, як берегти свою і національну честь, та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому красшу долю.
Вже саме добре дїло буде тобі і найкрасшою твоєю нагородою, а чужі гонори за кривду, заподїяну твому народови, будуть тобі соромним пятном!
Були-ж між руським народом ще й такі люди, що вірили в його непропащу і животворну духову силу, котра колись, скорше чи пізнїйше, возьме таки верх над стихийною силою, над силою незапрацьованого чесно богацтва, і над силою власти, не оправданою фільозофією природи. «Так ми не малий нарід» – писав в 80-их роках великий учитель Кулїш, – «дарма, що нас не добачають наші сусїди у свойому величаню. Не малий вже тим, що докіль стояли ми за Польщу, під пятою в Ляха і звивалась Москва, а як почали стояти за Москву, стала тодї Польща пищати під пятою в Москаля. Не малий і тим, що давши Польщи і Москві архієреїв, вельмож і писателїв, не пошились ми в чужоземщину слїдом за своїми спокушеними главами. Найбільше-ж величє української нациї явне з того, що зіставшись без церков-
