меньший, теж з одного боку гладонький. Як ядра були вже всї вилущені, Микола заходив ся молоти; він клав їх на більший камінь і тер меньшим; так робила ся мука.
Через кілька днїв після сього ми їли вже свій хлїб. Тепер не нудно було їсти мясо: раз через те, що можна його було солити, а друге, що до нього був ще хлїб.
Той день, коли ми вперше їли новий хлїб, був для нас дуже радісний. Не меньше радісний день був і другий за ним. Ми придбали собі скотинку. Пійшли ми ще зранку з Петром в лїс, взяли з собою і рушницї; ми нїколи без них не ходили. Богато ми находились — аж ось почули якийсь стукіт.
— Що се воно таке? — спитав Петро.
— Не знаю, — відказав я — може зьвірі які бють ся. Чи не оленї? Так наче рогами стукотять.
Ми тимчасом наближались до прогалин, відки виразно доходив нас голосний звук. Ми йшли обережно, щоб не сполошити зьвірів. Аж ось ми зза дерева побачили на прогалинї зо шість штук оленїв. Два з них, самі найбільші, били ся; вони так садили один другого рогами, що аж іскри падали і шерсть клаптями летїла до долу; вони падали навколїшки і знов схоплювали ся. Ми обійшли прогалину; я став над проходом, а Петро насупроти. Умовили ся ми так: перший стрілить Петро, оленї злякають ся і кинуть ся на прохід, а тут я привитаю їх гостинцем. Так і зробили. А що ті четверо, що пасли ся, були близше до Петра, тай купка їх більша, то він і стрілив в сю купку. Всї четверо зьвірів кинулись до проходу. Тут і я почастував одного кулею так, що він на місци упав; остатні-ж три повернули геть і подали ся в лїс. Але ті два оленї, що били ся, не втїкали. Правда, вони вже не били ся, а стояли. Тільки чого їм стояти?
— Що се означає? — дивував ся я.
— Е, тату! — підбігаючи близше до них, закричав Петро — вони счепили ся так рогами, що нїяк не розплутають ся.
Я швидше побіг до оленїв. „Добра штука булаб, як би взяти їх живцем”, блиснуло у мене в голові, Справдї, незабаром ми побачили, що вони дуже міцно заплутали ся; ми по-
