що в капіталістичнім світі вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важнійше діло, то насамперед нюхається і мацається на всі боки, що ніхто нікому не довіряє, один одного боїться, і хоч кождий рад би випередити своїх собратів в погоні за зиском, а по змозі ще й одного та другого собрата повалити на землю, то з другого боку кождий старається ні в чім не подати виду другим, хоч може в нутрі і згаряє всепожираючою горячкою. Ван-Гехт знав те добре і старався й собі не подавати ніякого виду. Він по давньому працював із своїм помічником в лябораторії, заходив часом на біржу, але все держався з боку, смирненько, мов і зовсім не той. Але про те він добре замічав, що його низенька, підсадковата і трохи обрескла фіґурка починає звертати на себе увагу в тім світі володарів капіталу.
Та воно й не диво було. Адже се діялося при кінці 60-тих років, в добі великого промислового розгону в Австрії, в добі великої спекуляційної горячки, великого „Aufschwindl“-у! Адже в той сам час, коли в ґазетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клалися основні камені під славно-звісну „ротунду“, головний будинок віденської всесвітньої вистави 1873 р.! А що рівночасно з тим біржевим та спекуляційним „Aufschwindl“-ем і невідлучно від нього сіялися сімена віденського „краху“ 1873-го року, сього в добі горячки ніхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсім не обходило.
Але вже певно нікого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знайомих, бориславських тузів, Германа Ґольдкремера та Лєона Гаммершляґа. Вони віддавна вже металися на всі боки, щоби здобути для бориславського воску який ліпший і певнійший відбут, ніж досі. Тай сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно на видобування воску, що віск має тепер стати підвалиною бориславського богацтва, а нафта тільки більше або менше сильною підпорою. Бо треба знати,
