більше-менше пискливих та вивчених побажаннях власникови всякого щастя, сталися досить тяжкі на слова і почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедії. Тим ожиданням швидко заразилися й другі. Веселий гомін умовк. Бачилося, що разом з дамами налетів на товариство дух нуди і якоїсь силуваної здержаности, котра нікому ні на що не здалася.
І Гаммершляґ якось немов збився з пантелику. Він мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесіду, і снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о річах посторонніх, але все те якось не клеїлося. Нараз побачив себе супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева і озирав цілу площу, немов забирався її торгувати.
— А щож, вашої пані нема, дорогий сусіде? — сказав Лєон усміхаючись?
— Даруйте, — відповів Герман, — вона певно щось нездорова.
— Ах, дуже мені жаль! А я надіявся…
— Але що, — відказав задобрюючи Герман, — хібаж то вона така велика особа! Обійдеться про неї!
— Ні, коханий сусіде! Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?… От, моя Фанні, бідна дитина, — як вона булаб щасливою, якби мала таку матір!…
Неправда тих слів аж била з лиця і очей Лєонови, але уста, послушні наказови волі, говорили, а розум силяв їх до купи, як того вимагав інтерес.
Але ось від лану, де на сході видно було височезну, побілену божницю, почувся великий крик і гамір. Всі гості і робітники звернули очі в той бік. По хвилі показалася на вулиці мов чорна гоготяча хмара, — се був жидівський кагал з рабіном в середині, котрий мав звершити обряд посвячення підвалин нового дому.
Швидко ціла площа була залита Жидами, котрі своїм звичаєм говорили всуміш, голосно і борзо, снували мов
