Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

9

мурашки в розваленій купині, оглядали все і немов таксували все очима, а опісля зітхали та похитували головами, немов би разом і дивувалися богацтву Лєона і жалували, що те богацтво в його, а не в їх руках. Немногі панки-христіяне, що теж були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися на бік, чуючися не в своїй тарілці. Околичний дідич хмурився і закусував губи зі злости, видячись в тім жидівськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на нього. Він певно в душі кляв сердечно свого „щирого приятеля Лєона“, але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска.

Загальний гамір на площі не тільки не вгавав, але ще й побільшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав пирхати по клітці та битися о дротики. Рабіна, старого, сивого Жида з довгою бородою, вели два шкільники попід руки і привели аж ід самій підвалині. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий Жид хотів бути таки коло самого рабіна, не зважаючи, що там нема місця на тільки люда. Серед тиску і крику товпи не чути було й того, що читав рабін над підвалиною. А тільки коли шкільники час від часу у відповідь на його молитву викрикнули „умайн“, себ-то „амінь“, тоді й уся проча товпа повторяла за ними „умайн“.

Вдарила дванацята година. На дзвінниці коло костела тутже насупроти нової будови загудів величезний дзвін, звіщаючи полудне. За ним зателенькали й усі другі дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що ціле повітря над Дрогобичем застогнало якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливійше і сумнійше роздавалося те безладне, ріжноголосе „умайн“. Робітники, почувши дзвони, познимали шапки і почали хреститися, а один шкільник, підійшовши до Лєона і вклонившися йому, почав шептати: Най Бог благословить вас і зачате вами діло. Ми вже скінчили. А опісля, похиляючися ще близче до Лєона, сказав