мозолисті руки, напростовувало здавна похилені плечі. Нарада! наша нарада! — неслося то голосно, то шептом по всіх закутках і тисячі сердець з нетерплячкою билися, дожидаючи неділі і наради.
З нетерплячкою дожидали її й наші побратими, а особливо Бенедьо і Андрусь Басараб.
Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землі, але з землі проти неба.
На широкім болоню, на бориславській і банській толоці збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні в розяренню і ненависти до своїх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меншими купками, з горішнього й долішнього кінця або і з середини Борислава плили-напливали вони. Чорні, зароплені кафтани, лейбики, сіраки та гуні, такіж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнірські „гольцмици“, бойківські повстяні крисані та підгірські соломяники, — все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь.
— Що тут довго радити? — гомоніли в одній купі. Тут рада одна: Жиди світ зуймили, Жиди нам жити не дають, Жиди голод навели на нарід!
— Треба нам взятися до купи, не піддаватися Жидам! — викрикували в другій купі.
— Добре вам казати: не піддаватися. А як голод притисне, зарібку Жид не дасть, тоді й ви опустите хвіст і піддастеся сухій вербі, не то Жидови.
Голод — велике слово. Мов грізна змора стояв він у кождого за плечима, і на згадку про голод притихли голосні, смілі крики.
