Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/170

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— До ями кождого, хто над нами збиткується! — гомоніли в другім кінці.

— Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що хто верже другого до ями, той піде гнити до криміналу…

— Овва, ще хто знає, чи піде, — сказав сумовито Матій. — А от злодій Мортко верг мого Іванчика, ще й гроші його забрав, і до нині ходить по світі та насмівається з хрещених людей.

— Е, то Жид, то Жид! — закричали деякі, — Жидови все ввійде. А нехай би хрещений чоловік зробив щось подібного — ну, ну!

— А по друге, — говорив далі Стасюра — сто збиткується над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався, і чемно і ладно з вами: на́ тобі, що тобі належиться, — а прецінь при тім чує чоловік, що з нього шкіру міхом друть. В тім наша біда!

— Правда, правда! — гомоніли ріпники.

— Та що то, — говорили другі — на то вже відай нема ради.

— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожду слабість зілля є, треба тільки пошукати. А щож, хібаж би на наше горе не було ліку? Треба пошукати. На то нас нині, Богу дякувати, зійшлася така громада, щоби про те поговорити. Аджеж знаєте: громада — великий чоловік; де один своїм розумом нічого не вистачить, там громада все таки борше ладу дійде.

— Дав би то Бог, щоби ми нині до якого ладу дійшли, — говорили ріпники. — А час уже великий, біда до кости догризає!

Такі і подібні розмови велися по всіх кінцях і по всіх купках. Побратими розділилися і підготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм віри в можність поліпшення і поправи їх нужденного життя, зміцнювали їх надію на