громадський розум і громадську силу. А поки що, все ще нові громади напливали і напливали. Сонічко стояло вже серед неба і пекло немилосерно, піднимаючи хмарою густу, вонючу нафтову замороку понад Бориславом. Понад синіючим високою стіною Ділом мерещали хвилі розогрітого повітря. Від річки віяло лагодячим холодом.
— Ну, щож, пора зачинати раду, зачинати раду, — вже всі зійшлися! — загомоніли робітники з усіх боків.
— Хто має що говорити, нехай виходить в середину, на отсей камінь! — сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.
— Ставайте довкола, зробіть місце довкола каменя — гомоніли ріпники обступаючи.
На камінь виступив Бенедьо. Він не привик говорити перед такою великою громадою і був трохи змішаний: в руці обертав свою шапку і позирався на всі сторони.
— Се що за один? — закричали з усіх боків ріпники.
— От робучий чоловік, муляр, — сказав Бенедьо.
— Ну, то говори, що маєш говорити!
— Я й не богато що маю говорити, — сказав Бенедьо, по трохи осміляючися. Я тільки то хотів на разі сказати, що кождий і без мене знає. Біда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночі не досипляємо, в день і відітхнути не маємо коли, мозолі на руках набиваємо: старі ще не злізли, а вже нові наросли — і що нам з того? Кажуть: гірко заробиш, солодко зїш; а ми чи богато солодко вїмося? Гірко заробляємо, то правда, але ще гірші наші вжитки. Тай то більше мліємо голодом, ніж ситости зазнаємо. Тай ще коби хоч не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождім кроці! А то, самі видите, яка нам повага. Робучий чоловік у них і за худобину не вартує!
— Правду говорить, правду говорить! за худобиною, за псом більше стоять, як за бідним чоловіком! Гей, гей, чи то Бог дивиться на то?
