— Тай ще розважте, — говорив далі Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивці! Бідний ріпник сидить по шість, по вісім, по дванацять годин у ямі, в замороці та смродах, мучиться, гепає та копле штольні попід землю, другі робітники стоять при корбі, при млинку і крутять, аж їм мозок у голові крутиться і послідні цомоґи з них тягне, а властивці продають воски й нафти і збирають тисячні суми і панують, будують доми муровані, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бідного чоловіка! І слова доброго від них він ніколи не почує. От на кого ми робимо і яку подяку маємо за то!
— Най їх Бог покарає за нашу працю і нашу нужду! — гукнули ріпники з усіх боків.
— Так то воно, так, — говорив далі Бенедьо по короткім передиху, — що най їх Бог покарає. Але то ще хто знає, чи Бог схоче їх покарати, чи ні, а по друге, хто знає, чи нам від того буде лекше, як їх Бог покарає. А тут видимо, що Бог якось більше любить нас карати, ніж їх! От і тепер покарав Бог наші села голодом, а тут в Бориславі Жиди принялися й собіж нас карати; плату вменшують що тиждень, і ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очі: іди собі, кажуть, коли тобі кривда, я десять найду на твоє місце за таку саму плату. То погадайтеж собі самі, що тут нам поможе — здаватися на кару божу! Я гадаю, що ліпше так робити, як говорять наші люде: Бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — карою божою, а нам треба собі братися до купи і радитися, як би тут власним заходом з біди вигарматися.
— Ба, в тім то й штука! Як вигарматися, коли ми бідні і помочі ні відки не маємо, — крикнули робітники.
— Ну, я на то наказу не можу дати ніякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка про те моя гадка.
— Говори, говори! слухаємо! — загули ріпники.
