— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочі нам ні відки не надіятися, бо хтож нині хоче помагати бідному робітникови, а — зрештою — хоч би й схотів помогти одному, то не зможе помогти всім, такій величезній громаді. Тут тільки ми самі, дружною силою, можемо собі помогти.
— Ми самі? А то як? — далися чути недовірливі голоси.
— Правда то є, — сказав Бенедьо, — що на тепер не зможемо собі цілком помогти. Бо яка поміч можлива, коли чоловік працює не на себе, робить-робить, а другий його працею користується? Поки вся наша праця не буде йти на нашу користь, поти нам добра цілковитого не буде. Але дрібку, що-то підратуватися чень зможемо. От а дивіть, кілько разів трапиться чоловікови остатися без роботи! Ходить чоловік, як загорілий, мечеться, мов у горячці сюди й туди, а роботи годі дістати. Мліє чоловік з голоду, іде до Жида і напрошується на яку будь, хоч би й на найпоганійшу роботу, щоби тільки з голоду не згинути. Ну, видите, а як би так ми, кілько нас тут є, обовязалися що тиждень, по виплаті складати — нехай по центови, нехай по два, то почисліть самі, яка би сума з того вийшла. Як би нас найшлося таких тисяча, то нікому би той цент не впався так тяжко і не затяжів би на кишені, а з того що тижня зібралася би така сума, що можна би на несподіваний випадок запомогти десять людей.
— Правда є, правда є! — загомоніли робітники.
— Не велика то підмога, правда, — говорив далі Бенедьо, але вважайте лишень, що се знову не буде й така мала поміч. Бо вже як так на якийсь час заратується чоловіка чи ринським, чи півтора, то він не буде потребував іти до Жида і кланятися йому і набиватися до роботи за яку будь мізерну платню, не мусітиме знижувати платню другим робітникам. А те, що йому дасться, він може поволеньки та по трошки виплатити назад, скоро тільки ді-
