себе: про тих вони й найліпше будуть знати, чи, хто і кілько потребує.
— Так, то й але, — загомоніли робітники. — Так, то все буде касієр у нас під оком, а як їх буде богато, то у кождого сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, і навіть як би вся та сума пропала, то й се би втрата була невелика. На то можна згодитися.
— Позвольте, ще не кінець на тім, — говорив Бенедьо. — Хто знає, може часом трапиться потреба такої підпомоги, на котру не вистачать засоби з одної кошари. Може трапиться зробити дещо такого, що було би придатне для добра всіх бориславськнх робітників, — а на то треба би більше грошей, більшої каси. То я гадаю зробити ось як. В кождій такій частковій касі, що була би при одній або кількох сусідних кошарах, усі гроші, які будуть впливати, поділити на три части. Дві такі третини лишилися би при кошарі на часткові запомоги, а одну третину давалося би до одної, головної каси. З тої каси вже не міг би видавати ані касієр, ані одна кошара, а тільки цілий збір бориславських робітників, розуміється тих, що платять до каси. З неї видавати як найменше, а громадити гроші для більшої спільної потреби.
— А якаж би то могла бути така потреба? — питали ріпники.
— От як я собі про те думаю, — сказав Бенедьо. — Як бачите, тепер Жиди так дуже впевнилися, що нас богато, що голод зжене робітників чим раз більше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи ні, а знижують нам плату раз-у-раз. І не перестануть ще далі знижувати, доки не впімнемося за собою.
— Ей, чи ми не впоминалися, — що то поможе!
— Ба, постійте, нехай я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром чи й погрозою — на ні на що не здасться, не послухають. Тут треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися,
