відки се на них упало. От що треба зробити. Всі, кілько нас тут є, і ті, котрих тут нема, — одним словом — усі, разом, одного ранку, кождий при своїй роботі — приходимо і кажемо: годі, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, — волимо сидіти дома. Доки не буде більшої платні, доти й пальцем не кинемо. І сказавши те — всі до дому!
Ріпники аж роти порознимали з диву, почувши таку раду.
— Ба, та як же се — покинути роботу?
— На час, на час, доки Жиди плату більшу не дадуть.
— Алеж се може потрівати довго.
— Ну, дуже довго воно не потріває. Аджеж уважайте: Жиди поробили з ріжними купцями контракти: на той а той час достачити тільки воску, тільки нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз більша, ніж та надвишка в нашій платні. А самі до ям не полізуть, — потримаються може кілька днів, тай мусять таки до нас „прийдіте поклонімося“.
— Алеж вони собі наспроваджують инших робітників!
— Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати відси людей на всі околичні села і розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час ніхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.
— А як Мазурів спровадять?
— То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, — а не пустити.
— Гм, — та се то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботиці?
— Отож то на то я гадав би зложити таку головну касу.
— А Жиди змовляться і хліба не довезуть, схотять нас виголодити.
