Лєон і Шеффель ще осталися в середині фабрики. Світло невеличких воскових каганців мигкотіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі з полірованої міди. З кутів піднималися бовдурі пітьми, звисали з деревляної голої стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.
— Так завтра зачнете? — спитав з задуми Лєон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися його золоті сни.
— Зачнеться, — сказав Шеффель. — А робітники готові?
— А, правда, робітники, — сказав Лєон. Ну, будуть і робітники. Тепер того зілля в Бориславі досить.
— А тільки, знаєте, — сказав Шеффель, — наше діло теє то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймі трьох робітників таких, на котрих можна би зовсім спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих умістити треба би у головнім відділі дестилярні, в хемічній коморі, де знаєте, оконечно вироблюється церезіна. Щоби инші робітники думали, що се проста парафіна. О те постарайтеся!
— Гм, — міркував Лєон, — трьох робітників, на котрих можна би зовсім спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тільки то штука з поміж тої збиранини винайти таких робітників!
Тимчасом на подвірю нової фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Лєона, щоб одержати від нього решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднимався на погіднім небі, де-де зза білої, напів прозірчастої мраки проблискували млавим світлом золоті зорі. Робітники посідали на камінях та урізках з делиня і балакали; глухий гомін їх розмови йшов на поле і мішався із срібним шепотом річки, що туй обіч булькотіла по камінню. Відома річ, бесіда йшла про одно, про недавний робітницький збір, про складки і будущі надії.
