ринського в кишені, але щоб не покпитися зі своїм шляхетським гонором, живо відопяв від маншета золоту спинку і кинув її до ямки.
Довго тягнувся ряд гостей, довго бреньчало золото та срібло, сиплючись у камінну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робітники, що стояли над ямою, чекаючи на приказ майстра, зависно гляділи на цілий той обряд. Та ось уже кидання грошей скінчилося, — ямка мало що не повна. Лєон, що досі стояв при східцях і всіх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та шляхтичем він на радощах навіть поцілувався), тепер виступив наперед і казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робітники кинулися сповнити його волю, а він сам тим часом підойшов ід клітці з щиглом. — Тікілі-тлінь! цюрінь, цюрінь! куль-куль-куль! щебетала пташина, не надіючись собі лиха, коли зближався Лєон. Тонкий, чистий спів щигля звенів у тихім повітрю, мов скло. Довкола всі втішилися, цікаво позираючи на закінчення важного обряду закладин. Лєон зняв клітку з птахом із стовпа, і держачи її до гори, проговорив: — Мої дорогі сусіди, а нині гості! Великий се день для мене, дуже великий. Чоловік, що сорок літ блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, — нині перший раз побачив себе близьким супокійного пристанівку. Тут, в щасливім місті Дрогобичи я задумав увити собі гніздо, котре було би красою і славою міста…
— Браво, браво! — закричали гості, перериваючи бесіду. Лєон поклонився з усміхом і говорив дальше.
— Батьки наші навчали нас, що хотячи зачати якесь діло щасливо, хотячи довершити його щасливо і хотячи уживати його плодів щасливо, треба передовсім зєднати собі духів місця. Ви вірите в духів, ласкаві панство? Може бути, що є між вами хто, що в них не вірить. Я — признаюсь вам — вірю в них. Тут, в тій землі, в тих брилах каміння, в тім сичучім вапні, в людських руках і го-
