і змішає його. Але Бенедьо був уже від учора на се приготований, і — не показуючи й найменшого змішання, відповів, що деякі робітники підняли були думку — запомагати одні других складками, і він радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тої каси запросити по рівній части вибраних людей з ріпників і панів підприємців. Лєон ще дужче здивувався, почувши ту мову від Бенедя, котрого він уважав досі зовсім простим, ні про що не думаючим робітником.
— Відкиж ви набралися такого розуму? — спитав Лєон.
— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас у місті так заведено, то я й тут так радив. Се не мій розум, — куди мені!
Лєон похвалив Бенедя за ту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних підприємців, котрий умів би вести рахунки, і що треба уложити статути тої каси і подати їх до затвердження намісництву. Додав навіть, що він сам готов постаратися їм о такі статути, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьови прикро було, що він мусів брехати перед Лєоном, — але що діяти, коли годі було инакше. А Лєон відійшов радісний, почуваючи себе Бог зна яким лібералом, котрий ось мовляв заохочує робітників до дружности і самопомочі і так безконечно вище стоїть над усіми тими бориславськими „халатниками“, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеку і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліції. Ні, пора і їм пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславови мати свій робітницький рух, розуміється, лєґальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за сим ліберальні думки Лєона пішли гуляти в далеку далечину, йому мрілося, що ось уже недалеко те славне „збратання капіталу з працею“, що воно пічнеться не відки,
