шей. Мушу вбратися по людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю, чия. Передайте зараз хоч сто ринських“.
Рифка аж затряслася, прочитавши ті слова. Знає чия, а не пише, не скаже їй! І маєж він серце, лишати її в непевности? А ще сто ринських просить, — відки вона возьме сто ринських? Герман від кількох днів щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук ніяких грошей, не лишав, як се давнійше часом лучалося, ані цента в своїй шуфляді, а все замикав до великої залізної каси на три ключі, а ключі забирав з собою. Рифка й не покмітила сього аж до сеї хвилі. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалася з одного покою до другого, з одної шуфляди до другої, — але ніде не могла найти нічого. Вона голосно кляла захланника мужа, але прокляття не помагали нічого і з кровавим серцем мусіла відправити комінярчука, кажучи йому, що грошей тепер не має і що нехай прийде аж завтра. Комінярчук похитав головою і пішов. По його відході Рифка мов безумна бігала по покоях, тріскала меблями і наповнювала цілий дім прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.
— Жінко, а тобі що такого? — скрикнув він, ставши на порозі. — Ти вдуріла?
— Вдуріла! — скрикнула Рифка.
— Чого тобі треба? Чого кидаєшся?
— Грошей треба.
— Грошей? На що тобі грошей?
— Треба тай годі.
— А богато?
— Богато. Двіста ринських!
Герман усміхнувся.
— Та що, збираєшся десь за волами йти, чи що? — сказав він.
— Не питайся, а давай гроші!
