— Бе-бе-бе, а відки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздачі.
— Нема грошей! — скрикнула Рифка і визвірилася на нього. — Кому ти се говориш? Зараз давай, бо біда буде! І вона з піднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима і поступився назад.
— Вдуріла жінка! — проворкотів він пів-голосом, — давай її гроші, а не знати на що. Ти гадаєш, — сказав він до неї спокійним, переконуючим голосом, — що у мене гроші лежать. У мене гроші в діло йдуть.
— Але мені треба, зараз, конче! — сказала Рифка.
— На що? Як тобі треба що купити, то скажи — возьму на кредит, бо готових грошей не маю.
— Не треба мені твого кредиту, а тільки готових грошей! Чуєш!
— Говори до гори, — відказав Герман і, не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись назад себе, чи не біжить за ним Рифка з піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він зразу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру, і з легким, таємним усміхом засів коло свого пульта і почав писати.
— Я знав, що воно так буде, — говорив він сам до себе, все ще таємничо всміхаючись. Але нехай! Тепер я не подамся і притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!
По хвилі, важко дишучи, увійшла Рифка. Її лице мінилося: раз наливалося кровю, мов бурак, то знов блідло, мов полотно. Очі палали горячковим жаром. Вона сіла.
— Скажи ти мені, Бога ради, чого ти хочеш від мене? — спитав її Герман, як мога спокійним голосом.
— Грошей, — відповіла Рифка з упертістю божевільної.
— На що?
— Для сина, — сказала вона з притиском.
— Для якого сина?
