— Для Ґотліба.
— Для Ґотліба? Алеж Ґотліба вже й на світі нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.
— Волить тебе не бути на світі!
— Значиться, він живий! Ти знаєш, де він є? Де він, скажи мені? Чому не йде до дому?
— Не скажу.
— Чомуж не скажеш? Адже я все таки отець, не зїм його.
— Він боїться тебе і не хоче бути з тобою.
— А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман. Рифка на те ані слова.
— Знаєш же що, — сказав рішучо Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертається до дому. Досить уже тої дурної комедії. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене, ані від тебе!
— Алеж він готов собі що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.
— Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене переломить своїми грозьбами. Ні! Раз я подався, — тепер годі.
— Але він готов утекти в світ, готов наробити тобі якого лиха!
— Хе, хе, хе, сказав насмішливо Герман, — в світ без грошей не втече, — а зрештою… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі ніякої гризоти за те, що мов отсе ти розповіла мені за нього. Я знаю, він тобі заказав, — і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю се, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю. І щастя його, що я се знаю, а то булиб жандарми давно вже всадили його до цюпи і булиб шупасом повели його до Львова. Розумієш? Щастя його, що той Жид, вугляр, з котрим він приїхав зі Львова і у котрого мешкає, що він зараз, скоро я приїхав, розповів мені все до чиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не піду, бо він зрештою в моїх ру-
