і звяжуть і побють і поведуть вулицями і вкинуть Бог зна в яку підземну яму і що се послідня хвиля його вольного життя. Але ні. Іцик і оком не змигнув. Він зачав дихати свобіднійше, але й чим раз повільнійше, тай тільки всього. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розуміючи, що се такого діється, і колиб не виразне, голосне сапання, він був би думав, що Іцик неживий. Але коли почув другий свист під вікном, то покинув Іцка і тихо вийшов із світлиці. — Та ні, — подумав собі, треба погасити світло! І ще раз вернувся, запер касу, з котрої Сень набрав грошей, підняв шмату, котрою був затканий Іцків рот, погасив світло і, виходячи, позапирав двері, защепив кухонне вікно, крізь котре виліз на двір, і свиснув стиха на Сеня.
— Ну, що? — спитав Сень.
— Нічого, — відказав Прийдеволя. — Сидить не рушається.
— Може задусився?
— Ні, дихає.
— Гм, — мусів так дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай йому завтра відливають переполох! А нам пора йти спати! Трицять пачок маємо, — се чень вистане! А лице зараз теплою водою і милом — ані знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Іцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побігне по жандармів!
Але Іцкови було не до жандармів. Чорна пітьма і мертва тиша залягла його кабінет. Він усе ще сидів на кріслі, з руками опертими на бюрі, з вибалушеними очима, але давно вже не чути було його важкого сапання. Так застало його й ранішнє сонце, коли визирнуло з понад чорних бориславських дахів і крізь вікно заглянуло йому в мертві, скляні очі. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик і инші знайомі, що на її крик позбігалися, і ніхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Іцка „шляк трафив“, бо на його тілі не було
