ставши лавою при дверях, у мовчанці дожидали надзорця. Приходить надзорець, відмикає двері, робітники мовчать і стоять, не йдуть до кошари.
— Ну, до роботи! — гукає надзорець.
— Е, маємо час, — відповідає холодно сей або той ріпник.
— Як то, маєте час? кричить надзорець. — Але я не маю часу!
— Ну, то лізь і роби сам, коли так квапно діється, — кричать робітники і регочуться.
Надзорець синіє зі злости, стискає кулаки, готов першому ліпшому заїхати в зуби.
— Не лютуйся, Шльомо, — успокоюють його робітники. — Ми лиш того прийшли сюда, щоби тобі сказати, що не будемо більше робити!
— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?
— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по друге, що нам за мало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому панови, що як дасть нам ліпшого надзорця і по дванацять шісток денно, то вернемо назад до роботи.
І се сталося разом, рівночасно, однодушно по всіх кошарах, по всім Бориславі! Один величезний зойк здивування, гніву і непорадности вирвався з уст Жидів і луною понісся від одного краю до другого.
Деякі надзорці поставали, як стовпи, з порозниманими ротами, почувши ту нечувану, безбожну бесіду. Другі вибухали безмірним гнівом, впадали в лютість, кидалися на робітників з кулаками, нахваляючися, що вони пястуками і стусанами заставлять їх робити. Инші знову недовірливо всміхалися, брали се за жарт, а коли робітники й справді розходилися, вони махали рукою, воркотячи: „Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то крім них нікого нема в Бориславі. Найдемо, братчику, найдемо
