з їх вічними, з книжок вивченими компліментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрім виразно виднілося більше пошани для батькового маєтку, ніж для її прикмет.
— Як поволи іде той час! — повторила вона в задумі, тихійше, ніжнійше якось і несміло визирнула крізь вікно на вулицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що від кількох тижнів, мов яркий метеор, несподівано, таємничо появився на її небосклоні. І появився зовсім відповідно до її романтичних мрій: королевич в жебрацькій одежі! Бідний вуглярчук, котрого чорні великі очі так і пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися колись-то за бричку і повалившися на вулицю, котрий так різко, так пристрасно визнав їй свою любов, котрий потім немало здивував її, появившися справді в її домі, в елєґантській одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який горячий, енерґійний, не знаючий завад ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич! Який він зовсім неподібний до тих блідих, мізерних, боязливих і смішних кавалірів, яких вона бачила досі! Кілько сили в його мускулах, кілько вогню в його погляді, кілько горячої пристрасти в його серці! І як він любить її! Але хто він такий? що за один? Називається Ґотліб — сказав, — але якого роду? Чи може він бути моїм?
Такі думки, мов золото-рожеві пасма снувалися по голові самотної Фанні, і вона чим раз нетерпеливійше позирала на годинник. По третій він обіцяв прийти, — прошептала, — чомуж не приходить? Нині має роскритися ціла таємниця, — чомуж його нема? Чи може все те сон, привид моєї роздразненої фантазії? Але ні, він держав мою руку в своїй, він цілував мої уста — ох, як горячо, як пристрасно!… Він мусить прийти!
— І він прийшов уже! — сказав Ґотліб, входячи тихо і кланяючись.
