— Ах, то — — ти! — сказала тихо, румяніючись, Фанні. Се було перше „ти“, котре вона йому сказала. Я власне думала про тебе.
— А я про тебе й не переставав думати, від коли тебе побачив.
— Чи справді?
Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозуміла. Вкінці прошептала Фанні:
— Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?
— І ти не догадалася досі? Не вивідалася про те, що тобі котрий будь з твоїх слуг міг сказати?
— Ні. Я з ніким про тебе не говорила.
— Я син Германа Ґольдкремера, — знаєш його?
— Що? ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?
— Що? твій батько сватав тебе за мене? коли?
— Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!
— Але щож сказали мої родичі?
— Я не знаю. Здається, батько твій був не від того, але мати була противна і я догадуюся, що мусіла чимсь дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зворушений і розгніваний і проклинав твою матір.
— Що ти говориш! — скрикнув Ґотліб, — моя мати! і мала би бути противна!… Але ні, — додав він по хвилі, — се може бути, — така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька, ще нині!
Лице Ґотліба горіло дикою рішучістю.
— Коли верне твій батько?
— О пятій.
— Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюди свою матір, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!
