Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/232

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ах, то — — ти! — сказала тихо, румяніючись, Фанні. Се було перше „ти“, котре вона йому сказала. Я власне думала про тебе.

— А я про тебе й не переставав думати, від коли тебе побачив.

— Чи справді?

Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозуміла. Вкінці прошептала Фанні:

— Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?

— І ти не догадалася досі? Не вивідалася про те, що тобі котрий будь з твоїх слуг міг сказати?

— Ні. Я з ніким про тебе не говорила.

— Я син Германа Ґольдкремера, — знаєш його?

— Що? ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

— Що? твій батько сватав тебе за мене? коли?

— Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

— Але щож сказали мої родичі?

— Я не знаю. Здається, батько твій був не від того, але мати була противна і я догадуюся, що мусіла чимсь дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зворушений і розгніваний і проклинав твою матір.

— Що ти говориш! — скрикнув Ґотліб, — моя мати! і мала би бути противна!… Але ні, — додав він по хвилі, — се може бути, — така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька, ще нині!

Лице Ґотліба горіло дикою рішучістю.

— Коли верне твій батько?

— О пятій.

— Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюди свою матір, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!