Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/234

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

230

дуги, але лікарі впевнили його, що се ознаки надмірного роздразнення і ослаблення нервів і що треба тільки спокою — цілий день ніхто до неї не творився, окрім хіба що слуги закликали її до їди або до постелі. Але знов певно й те, що такий спокій мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї ліком!

Ґотліб, занятий своєю любовю, зовсім не вважав на її стан, але скоро тільки війшов до покою, зараз прямо приступив до діла.

— Мамо! — сказав він, підходючи і сідаючи обіч неї. В її мутних, погаслих очах засвітилася живійша іскорка.

— Чого, синку?

— Чи Леон Гаммершляґ хотів сватати за мене свою доньку?

— Леон? Ага, правда той поганець, — хотів.

— І що ви сказали йому?

— Я? Радше умру сама, ніж маю приняти її до себе!

Ґотліб гнівно, майже люто позирнув на неї.

— Дурні ви, мамо!

— Чому, синку?

— Бо я іменно Лєонову доньку люблю і радше вмру, аніж вона малаб бути не моя.

Рифка зірвалася на рівні ногп. Слова Ґотліба були для неї немов сильним пробуджуючим ударом.

— Се не може бути! — сказала вона міцно.

— Те мусить бути! — сказав Ґотліб з притиском.

— Але як же ти можеш її любити?

— Але як ви можете її ненавидіти?

— О, я їх усіх ненавиджу, до смерти ненавиджу: і того Лєона і твого батька й її, — усіх, усіх тих, що для грошей відрікаються життя і сумління, та ще й инших потопляють ураз із собою в тій проклятій золотій калюжі!

— Але щож вона вам винна? А, зрештою, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?