порадять жандарми? Тут цілої компанії війська треба, щоб їх половину перестріляла!
— Але щож сталося? — допитували Жиди Лєона. — Росказуйте, як що було!
— Погана річ, тай годі. Ранісенько вийшов я на толоку, жду на тих робітників, що казав понаймати в Дрогобичі. На толоці вже їх, як того гайвороння, — снідання! І відки вони тільки муки та каші дістають? Та то пару тисяч люда, — цілий день варять тай варять, їдять тай їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!
Лєон замовк на хвилю, щоби додати тим більшої ваги своїм послідним словам, а погляд його, облетівши всю світлицю, упав на Германа, котрий в задумі стояв коло вікна і пальцями тарабанив по шибі. Богато Жидів й собіж туди зирнули, а деякі аж скрикнули, немов просвічені наглою здогадкою.
— Невжеж! Не може бути!
— Або я знаю, — відказав ніби байдужно Лєон, здвигаючи плечима. Знати не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совість казала йому бачити в Германі свого заклятого ворога, і він вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачів кинув іскру підозріння, буцім то весь робітницький бунт — діло Германа, підняте в тій ціли, щоби всіх дрібнійших предприємців, а навіть і самого Лєона приперти до стіни.
— Але слухайтеж, що далі було. Іду я собі гостинцем, аж тут мені на зустріч ціла юрба тих голодранців. — Куди? питають. Я зібрався на відвагу: — А вам що до того? кажу. — Нам до того, — відповіли, — не бачите, що ми тут варта, пильнувати маємо, щоб ніхто з Борислава не виходив! — Що ви дурниці плетете, — скрикнув я, — не зачіпайте людей насеред дороги. Нічого вам не роблю, дайте мені спокій! — Ну, то дайтеж і ви нам спокій, — відказують, — верніться собі по добру до Бори-
