— Добре ви то кажете, і мудро ви то кажете, — відповів Герман, — ну і нехай буде по вашому. Не будем про те говорити. Жиди й самі видять, що так далі бути не може, що треба кождому якось жити, — Жиди також люде! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щобисте стали знов на роботу.
— Ми також люде, пане Ґольдкремер, — відказав Стасюра, — а не ніякі розбійники, як вам може здається. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому то й жадання наші не великі. Отже вважайте, пане Ґольдкремер, чого ми хочемо. По перше, щоби робітникам плата була вища, а то: тим, що в яму лізуть, по дванацять шісток, тим, що на верха, по ринському, а дітям по вісім шісток.
— Ну, — сказав Герман, — на се можна би згодитися. Що далі?
— По друге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.
— І се не велика річ, — касієрам закажеться, тай не будуть брати.
— По трете, щоби в разі, як якому робітникови при роботі лучиться нещастя: смерть, каліцтво чи що, то щоби властивець обовязаний був платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу родину нещасливого хоч через пів року.
— Гм, — і се ще може би далося деяк зробити. Ну, і конець?
— Та ніби конець, а ніби не конець, — сказав Стасюра, — властиво ще саме найголовнійше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.
— Поруку? повторив здивований Герман. А якуж вам маємо поруку дати?
