— І се також не така страшна річ, як на око видається. Ми хочемо заложити собі касу, з котрої був би для нас поратунок у всякій потребі. Отже ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець від кождої кошари вплатив до тої каси десять ринських, а опісля щоби обовязався так само від кождої кошари давати тижнево по ринському. Тай на тім конець.
Герман стояв, витріщивши очі, і не бачив нічого. Се послідне жадання заїхало йому мов довбнею в тімя. Досі чуючи скромні і дрібні робітницькі жадання, він в дусі починав уже сміятися з робітників, що задля такої марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він відразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
— Але щож вам се за порука? допитував він, чинячися, що не розуміє цілої ваги робітницького жадання.
— Се вже наша річ, відповів Стасюра. Зрештою як самі бачите, порука не велика, але щож діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшої мати не можемо.
— Ще й кпить бестія! думав собі Герман і сам не знав, що діяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одно і друге видавалось йому однаково небезпечним. Швидко він надумався.
— Ні, не можна сього, — сказав він рішучо, — такого жадання й не ставляйте, бо не дістанете! Вигадуйте яку иншу для себе поруку!
— Якуж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що иншого, але такого, щоби нам направду ручило.
— Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
— Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такі чесні слова! Ні, вже чесне слово иншим разом, а тепер зробіть так, як ми жадаємо. Чесне слово хіба в додатку, — так буде найліпше.
