Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/254

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

250

жадання робітників. Але почувши їх, і світу не раді стали.

— Ні, не можна, не можна! крикнули всі в один голос, — се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!

— Га, то остається нам одно — чекати, поки їх засоби не вичерпаються.

— І сього не можна!

— Та бо ви як діти, — скрикнув гнівно Герман. Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То щож робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід. Жиди притихли.

— Може би можна дещо виторгувати?

— Ні, не можна. Вже я трібував — і не заходь з того боку.

— Га, то нехай їх усі чорти поберуть, коли так! скрикнули Жиди.

— І я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас поміч не велика.

В тій хвилі Лєон, що мовчав підчас цілої тої перепалки, присунувся до Германа і шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся і на-пів радісно, а на-пів насмішливо позирнув на нього.

— Тільки ви знов мені не заїзджайте з моїм вчорашним лібералізмом, — прошептав він, усміхаючись. Що діяти, Noth bricht Eisen, а лібералізм не залізо!

— Такі то ви всі ліберали, поки дешевим коштом! — подумав собі Герман, — але на голос сказав:

— Щож, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зломати на разі їх упір, а се певно, що їх трохи охолодить. Коби тільки удалося.

— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тільки взятися порядно.

— Та шо таке, що таке? — допитували Жиди.

Лєон кільком почав шептати до уха свій проект, котрий мигом на-пошепки рознісся по світлиці. Ніхто не