жадання робітників. Але почувши їх, і світу не раді стали.
— Ні, не можна, не можна! крикнули всі в один голос, — се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!
— Га, то остається нам одно — чекати, поки їх засоби не вичерпаються.
— І сього не можна!
— Та бо ви як діти, — скрикнув гнівно Герман. Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То щож робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід. Жиди притихли.
— Може би можна дещо виторгувати?
— Ні, не можна. Вже я трібував — і не заходь з того боку.
— Га, то нехай їх усі чорти поберуть, коли так! скрикнули Жиди.
— І я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас поміч не велика.
В тій хвилі Лєон, що мовчав підчас цілої тої перепалки, присунувся до Германа і шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся і на-пів радісно, а на-пів насмішливо позирнув на нього.
— Тільки ви знов мені не заїзджайте з моїм вчорашним лібералізмом, — прошептав він, усміхаючись. Що діяти, Noth bricht Eisen, а лібералізм не залізо!
— Такі то ви всі ліберали, поки дешевим коштом! — подумав собі Герман, — але на голос сказав:
— Щож, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зломати на разі їх упір, а се певно, що їх трохи охолодить. Коби тільки удалося.
— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тільки взятися порядно.
— Та що таке, що таке? — допитували Жиди.
Лєон кільком почав шептати до уха свій проєкт, котрий мигом на-пошепки рознісся по світлиці. Ніхто не
