процесію рухнув уже по Бориславі, — юрба робітників валила позаду Жидів, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що се все значиться.
— Ну, що? спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по давному, — нагадались ви?
— А що ми мали нагадуватися? відповів Стасюра. Наша гадка одна. От чей вам Бог післав инший розум на душу.
— То зле, що ви такі уперті, — сказав Герман. Але що вже діяти? Таке то наше, бідних Жидів. Коли хто з нами по правді не може порадити, то він береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм слові, — і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка, — прийшов пророк до гори.
— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.
— А вжеж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте мені завдячити, чуєте люде. Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас шандарів, військо, але я сказав: Дайте собі з тим спокій! І на остатку побачили, що я маю „рехт“, і пристали на ваші жадання.
— На всі?
— А вжеж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюди всі, щоби вам до рук, туй на тім місці зложити гроші до вашої каси. Тільки тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.
— А сього вам на що?
— Як то на що? Аджеж ми платимо. Ану, як хто роскраде гроші?
— Ну, над тим би ще мусіла бути рада, — се ще побачимо.
— Нехай і так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо — ну, бо мусимо! Але те-
