пер принаймі одно мусимо знати: кілько грошей нині вплине до каси і де та каса буде находитися.
Стасюра не міг на те сам нічого відповісти. Він виліз із-за стола і почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матієм і Бенедьом. Всі вони не знали, що й думати про ту наглу податливість Жидів, а Сень Басараб відразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який підступ. Але Бенедьо, щирий і добродушний, вибив їм з голови підозріння. Зрештою і сама річ не виглядала на підступ. Колиб Жиди хотіли збувати їх обіцянками, то що иншого, — але вони прецінь хотять давати гроші, а гроші, то прецінь не в нічого фальшивого: возьми до рук, замкни до скрині, і безпечно. Побратими подалися на ті докази і рішили так, що справедливість вимагає, щоб і Жиди знали, кілько від них грошей до каси вплило, і де та каса находиться.
— Нехай буде по вашому, — сказав Стасюра. Виберіть двох з поміж себе, котрі би були при складці: при їх очах гроші зложаться до скрині враз із списом, хто що дав, — при їх очах скриня й замкнеться, — і так буде й далі, кождого тижня, доки потому ліпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
Нетаєний промінь радости перелетів по Германовім лиці на ті слова. Ось уже змагаючийся гомін коло хатини дав знати про прихід Жидів. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, витаючи робітників уриваними „дай Бо' — “. Герман кількома словами по жидівськи розказав їм, яка стала умова, і вони швидко порозумілися, щоб при складці були Герман і Лєон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступали дрібні властивці: ті платили з квасним виразом, з оханням, деякі торгувалися, другі по просту не додавали по ринському та по два. Більші властивці платили з жартами, з притиками, — деякі давали по одинацять і по дванацять ринських, — вкінці Лєон дав двацять,
