Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

24

як фурить, та втеки! Лапай його, лапай, та на поліцію! — обернувся знов майстер до двох робітників, що гнали долів Зеленою вулицею за утікаючим углярчуком в чорній як смола сорочці і в такій же опинці.

— Овва, то бестія втікає ! Не здогонять ! — говорив майстер. Робітники, що гнали за хлопаком, також здається, були тої гадки, бо зупинилися задихані. Але один схилився, підняв камінь і шпурнув ним за утікаючим, що вже якраз був на скруті. Камінь вцілив углярчука в саму пяту і той, почувши біль, скрикнув як скажений і щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.

— Ей, а се що за хлопак? — спитав він. Ніхто не знав углярчука. Але Лєон глянув на Германа і аж злякався.

— Мій Боже, а вам що таке?

— Ніщо, ніщо, — відказав Герман, — то відай від задухи. Щось мене тут, в грудях стисло. Але той голос, той голос... якийсь такий дивний...

Лєон не міг зрозуміти, чим дивний той голос. Йому він видався зовсім звичайним. І Герман не вмів вияснити собі, що се за голос, — йому здавалося, що він десь чув його, але де, не знав. То тільки знав, що якоюсь таємною, недослідною силою той голос збентежив в нім якісь страшні, давно забуті вражіння, якусь бурю, котрої сліди ще не загладилися в його серці. Але що се такого і як воно взялося і як було звязане з тим диким, болісним викриком удареного углярчука, сього не міг Герман собі вияснити. Лєон між тим взяв його попід руки і повів в сад, під тінисті дерева, на пахучу, високу траву. Холоднаве, свіже повітря живо вспокоїло Германа, і Лєон зачав йому знову говорити про свої бажання і надії.

— Ах, як горячо я віддавна ждав такого дня, як нинішній! Як я бажав, щоб від нього починалася нова, спокійна, щаслива доба мого життя! Щоби в нім на всі боки понавязувалися для мене щасливі вузли! І ось прийшов