Він почав прислухуватися, що діється в сусіднім покою, де пішов Герман, але не чув зразу нічого більше, як все теж саме хлипання.
— Добрий знак на початок… воркотів він далі. — Входжу сюди з такими надіями, а тут якась мара чи конає, чи що… То певно вона сама. Чув я, що гадра послідня… Та що діяти, для інтересу треба вязатися й з такими!
Знов слухає. Гомін. Се Герман говорить щось, але що — не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомін і хлипання. Нараз луск, мов удар чимсь твердим о підлогу і проразливий жіночий крик: — Розбійнику! Кровопійце! Геть мені з очей! Геть, нехай тебе не виджу на свої очі!
Лєон аж підвергся на кріслі. Що се такого? Він почав слухати далі, але тепер уже за писком та стукотом не міг розібрати слів. Міркував тільки, що якісь страшні прокляття, наруга і обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.
Не знав сього і Герман! Увійшовши до жінчиної спальні, побачив, як вона розкидана і розхрістана лежала на софі з видом конаючої і хлипала. З її очей текли сльози і промочили вже широкий кружок на обою софи. Герман счудувався і не знав, що думати на такий вид. Жінка, бачилось, не запримітила його входу, не рушалася, тільки груди її то підносилися, то опадали поривисто, мов у великій натузі. Герман боявся підступати до неї, знаючи її круті норови, але далі зібрався на відвагу. — Рифко, Рифко! — сказав він стиха, зближаючись до неї.
— Чого хочеш? — спитала вона, бистро повертаючи головою.
— Що тобі сталося? Чого плачеш?
— Чого хочеш? — повторила вона з притиском. Хто тут з тобою прийшов?
— Та ніхто не прийшов. Ади, нікого нема.
— Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?
