Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/63

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

59

Ой так, так, — добре тобі говорити! — відповіла мати плачучи. — Хібаж ти не видиш, яка я стара? Мені леда день-година, тай жити годі. А як так виджу, що ти йдеш геть від мене, то мені здається, що вже тебе ніколи не побачу.

— А нехай Бог боронить! Мамко, що ви говорите!...

— То говорю, що мені серце каже. І так мені здається, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, і що ліпше було би, як би ти відніс Жидови той завдаток і остався тут.

— Алеж мамко моя, на чім тут оставатися, коли роботи нема? Яж вам кажу, що як скоро повидів би я щось недоброго, то нехай мене Жид і цілого озолотить, я йому й години довше при роботі не буду.

— Га, то йди, коли така твоя воля, — я тобі не бороню, і нехай тебе Господь благословить!

І стара мати зі слізми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулася опісля в свою цюпку і побачила себе сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далі заридала:

— Синочку мій! Нехай тебе Бог благословить на добрій дорозі! Я вже певно не ввиджуся з тобою! Була неділя, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церкві святої Трійці, попри котру переходив, дяки гриміли хвалу божу. А напроти церкви, на нужденнім дрогобицькім бруку, попід муром сиділи купами ріпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кафтанах, ждучи, аж скінчиться хвала божа, щоб опісля рушити до Борислава. Деякі хрестилися та шептали „оченаші“, другі дрімали на сонічній спеці, инші знов держали в руках десятикрейцарові хлібенята і цибулю і їли, кусаючи з цілого некраяного хліба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидався кінця хвали божої. Бо хоч до Борислава з Дрогобича й не так то далеко — усього милька невеличка — і хоч роботи шукати йому не було треба так, як більшій части отих ріпників, то