чалися люде самі сумні та чорні мов земля. Не чути було звичайних недільних сміхів та жартів по вигонах. Старші ґазди гляділи то на поле, то на небо, мов з яким докором, а опісля безрадно в розпуці опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом і присілий порохом, також з важкими думами в серці, минав ті бідні села, примираючі тепер з голоду на переднівку і ждучі ще страшнійшого переднівку на будуще.
— Обернися, Господи, ласкою своєю на мир христіянський! — долітали до Бенедя важкі молитви селян майже з кождого обійстя. А небо гляділо на них аж полове, сонне пекло, мов наняте, а хмари, худі, біляві та прозірчасті, ліниво волоклися з заходу.
Прикро і нудно зробилося Бенедьови йти самому серед тої мізерії. Він прилучився до одної громадки ріпників.
— А куди Бог провадить? — питали вони Бенедя по звичайних привитаннях.
— Туди, куди й вас, — відповів Бенедьо.
— Ну, але ви не до ям?
— Та ні, я муляр.
— То може де буде що нового муруватися?
— А так, — я вже наймлений. Тут ось той… Гаммершляґ буде мурувати новий… Бенедьо запнявся. Він не вірив в Лєонів паровий млин і вперед, але тепер, бесідуючи з ріпниками, почув мимоволі, що сказав би велику нісенітницю, колиб їм повів про паровий млин.
— …нову нафтарню, — докінчив він.
— Ну, то Богу дякувати, що буде хоч трохи якої нової роботи, — сказав один ріпник. — Чень і чоловік там деяк притулиться.
— Або що, при ямах нема роботи? — спитав Бенедьо.
— Ей, чому не було би, — відповів ріпник і махнув рукою. — Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годі. Адіть, що народу йде, — але того, що тут видите, то де, хіба яка сота часть! Переднівок тяжкий, а ще
