Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/91

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

87

— Не час іще, але живо час надоспіє, — відповів Андрусь.

— А, живо, живо, нім сонце зійде, роса очі виїсть! Сам бачиш, що наші гнобителі, збогачені нашою працею, починають собі чим раз гордійше. Пора, щоб від нас мали хоч погрозу яку!

— Буде погроза, — сказав твердо і спокійно Андрусь.

— Яка? коли? — роздалися з усіх боків питання.

— Се вже моя річ. Почуєте тоді, як діло зробиться, а наперед про те говорити не приходиться, — відповів Андрусь. — А до обрахунку також не далеко. Адже мусить дубець підрости аж до хмари, щоби в нього грім ударив. Чекайте ще трохи... А тепер, добраніч!

Всі побратими добре знали залізну, рішучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його слові можна полягати, і не допитувалися далі, а тільки зібралися до виходу.

— А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься тут, щось тобі буду говорити, — сказав Андрусь, а на лиці бідного нарубка блиснула якась радість, мов надія виходу із страшної муки.

Розійшлися побратими. Тільки старий Матій сидів у куті під стіною, а давно погасла люлька випала йому з зубів і лежала на поділку. Так само Андрусь і Бенедьо сиділи мовчки, кождий на своїм місці, кождий занятий своїми думками. Тільки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блідим і з заломаними руками, стояв як живий образ болю, і ока не зводив з Андруся Басараба, немов від нього ждав незнать-якої пільги.

Матій перший приступив до молодого парубка.

— Щож ти, небоже, гадаєш робити? — спитав він мягким, співчуваючим голосом. Прийдеволя глянув на нього а виразом непевности на лиці.

— Абож я знаю, що робити тай що діяти? — відказав