він зломаним голосом. — Смерть собі зроблю, як не зможу бодай пімститися на своїх ворогах!
— Скарж їх до суду, нехай злодії хоч посидять! — дорадив Матій.
— До суду? — обізвався понуро Андрусь, — ну, також добра рада! До суду! І хоч би їх там і позасуджували, то що? Посидять по пару місяців, тай вийдуть і ще вдвоє будуть мститися на людях. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в суді, коли сам не знає, що вони там дівці зробили? А хоч би й сто раз знав, то де має на се свідків, як їм докаже? А може дівка сама з власної волі зробила собі смерть, або може Бог знає, яка на то инша була причина? Ех, Матію, Матію, з твоїм судом!… Тут треба иншого суду, иншої правди!…
На ті слова Матій, мов справді побитий, схилив сумно голову і зітхнув важко, немов помимо своєї волі і охоти мусів признати їх правду. А Прийдеволя ще пильнійше глядів на Андруся і ледви чутно промовив:
— Так, побратиме, — і я так гадав, що свідків нема ніяких!… Ще коби вона хоч жила, Господи, коби вона жила!… Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, ніякої ганьби, ніякого згірдного слова не могла стерпіти!… Ну, але щож мені робити, що діяти?…
Андрусь взяв його за плече і відвів до кута, моргнувши Матієви, щоби відступився, — і опісля зачав йому щось стиха шептати до вуха. І видко, що не малої ваги мусіли бути Андрусеві слова, коли молодий парубок від них зразу поблід ще дужче, далі почервонів, а вкінці тремтячи всім тілом, немов у зимниці, залився голосним плачем і, горячо стискаючи Андрусеву руку, викрикнув: — Так, твоя правда, братчику, иншого виходу нема! Так і зроблю, і нехай діється зі мною божа воля!
— Тільки зручно, розважно і сміло, і нема чого боятися! Всі ми під божим судом ходимо, — божий суд на всіх рівний і справедливий, тільки людський суд не та-
